3.2.2 Одночасність та неодночасність
2.2. Одночасність та неодночасність
Таким чином позначається співіснування та паралельність пов’язаних з культурою та епохою об’єктів, а також принципів діяльності, які базуються на різних стандартах розвитку та пов’язаних з часом техніках. Втім при цьому в жодному разі не йдеться про оцінку, як-от „відсталий чи застарілий“ або ж „найновіший рівень розвитку техніки“; рисунок від руки не є ні кращим, ні гіршим від системи автоматизованого проектування. Але критерієм є те, за допомогою якого типу зображення та техніки вдасться найкраще досягнути поставленої мети.
Місто включає в себе багато успадкованих з минулого, історичних ситуацій, які більше не є сучасними відносно найновіших актуальних досягнень та стандартів - вузенькі провулки старої частини міста на противагу міським автострадам з багатьма смугами. Але саме завдяки цьому воно є привабливим, оскільки („одночасно“) задовольняє різноманітні вимоги, тобто „актуальні & застарілі“ способи життя та принципи дії. Сьогоднішній потік транспорту на вузьких старих вулицях демонструє колишнє обмеження міського простору відповідно до актуальних типів використання – в значенні безперервного використання, а також із наслідком обмеження у використанні, якому можна або підкоритися, або не підкоритися. (Можна залишити провулок вузьким, а можна знести будинки для його розширення). Водночас поряд знаходиться щось таке, що походить з різних часів; це співіснування, протидія, взаємодія того, що різниться за часом – напр., сьогоднішнього транспорту і давнього історичного міського простору.
Іще одним аспектом паралельних часів є те, що старі частини міста надають йому дещо і таким чином збагачують його. Історія міста переходить в якості спадщини у сучасне місто та розповідає своєю присутністю про процес його становлення. Вона надає „підґрунтя“ для того, що місто означає, та звідки воно „походить“. Хто пройде повз Меморіальну церкву кайзера Вільгельма в Берліні, той завдяки вражаючій руїні, що залишилася з післявоєнних часів, мимохідь дізнається щось про колишній по-вільгельмівськи розкішний королівський час та про деструктивну нісенітницю „Третього рейху“. А співіснування начебто крихкої руїни з 1943 р. та кришталевої скляної споруди з 1961 р. демонструє архітектурно-планувальний новий початок кінця 50-их років у федеративній республіці, для якого характерним є вшанування пам’яті про минуле. І більше ніж через 50 років це є очевидно відчутним та безсумнівним також із сьогоднішньої перспективи, що виявляється у намаганнях проведення теперішньої довготривалої та дороговартісної реставрації.
